Колективний Артюх: посадовця звільнили, Дрозденко змінив кабінет, а відповідей за трагедії в Сумах досі немає

Після звільнення Володимира Артюха з посади начальника Сумської ОВА у багатьох могло скластися враження, що сторінку перегорнули. Таблички на дверях змінилися, керівники теж. Але головне питання нікуди не зникло: хто реально відповів за рішення, бездіяльність і провали, які передували найболючішим трагедіям у Сумах?

Бо Артюха звільнили. А от система, яку дедалі частіше можна назвати «колективним Артюхом», схоже, спокійно працює далі. І, як це часто буває, найбільша майстерність такої системи — не пояснювати, не визнавати помилки, а просто дочекатися, поки суспільство втомиться питати.

24 березня 2025 року Суми пережили вибух у районі школи №20. Постраждала 101 людина, серед них 23 дитини. Було пошкоджено школи, житлові будинки, лікарню та іншу інфраструктуру. Офіційною версією залишається російський ракетний удар, однак за понад 500 днів суспільство так і не отримало вичерпного публічного пояснення механізму вибуху, результатів усіх експертиз і відповіді на питання, чи перевірялася версія вторинної детонації.

І це не дрібниця для протоколу. Це трагедія зі 101 постраждалим. У нормальній системі після такого суспільству дають чіткі відповіді. У системі «колективного Артюха» відповіді, очевидно, вважаються необов’язковою опцією.

Через 20 днів, 13 квітня, сталася Вербна катастрофа в центрі Сум. Дві російські балістичні ракети, 35 загиблих, понад сотня поранених. Відповідальність Росії за удар беззаперечна. Але після трагедії стало відомо, що того ранку в укритті Конгрес-центру СумДУ планувалося нагородження військовослужбовців 117-ї бригади ТрО, а сам Артюх визнав, що знав про захід і був запрошений.

Його фраза «Моєї ініціативи там не було» стала майже пам’ятником управлінській безвідповідальності. Бо коли керівник прифронтової області знає про військовий захід у центрі міста, збирається на нього, а після загибелі 35 людей навіть не називає, хто його запросив, це вже не просто погана комунікація. Це демонстрація системи, де всі «не ініціювали», але чомусь усе відбулося.

Наступного дня після трагедії до Сумської облради внесли проєкт рішення про недовіру Артюху. Автор документа Володимир Токар просив Президента взяти під особистий контроль розслідування подій 24 березня та 13 квітня. Артюха звільнили. Але, як слушно звучить у цій історії, про контроль, схоже, забули.

Окремий розділ цієї історії — Олексій Дрозденко. Саме його, колишнього заступника Артюха, після створення 31 жовтня 2023 року Сумської міської військової адміністрації призначили її першим начальником. Тобто влади в місті стало більше, структур стало більше, а от зрозумілої персональної відповідальності — якось не додалося.

Дрозденко покерував Сумською МВА, після його роботи до цієї структури залишилося чимало питань, а потім усе завершилося дуже по-чиновницьки елегантно: Президент офіційно звільнив його з посади начальника Сумської міської військової адміністрації 25 листопада 2024 року.

І на цьому кар’єрна історія не закінчилася. Олексія Дрозденка призначили заступником голови Сумської ОВА з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації. Тобто для міста залишилися наслідки управлінських експериментів, а для посадовця — нова табличка на дверях і новий напрямок роботи.

Це дуже точна ілюстрація всієї системи. Людина приходить керувати прифронтовим містом, «нахазяйнує» так, що питання до МВА ще довго не зникають, а потім просто переходить в інший владний кабінет. У звичайного сумчанина після помилки можуть бути проблеми на роботі, з документами чи навіть із виживанням. У чиновника після провального управління, як бачимо, може бути цифровізація.

Не менш показова історія з добровольцями ДФТГ, які, за повідомленням Суспільного, два місяці не отримували належного фінансування. Журналісти просили пояснення у влади, але департамент інформаційної діяльності ОВА повідомив, що коментар можна буде надати лише після погодження Володимиром Артюхом. Коментар журналісти так і не отримали.

Ось він, управлінський стиль у всій красі: прифронтове місто, добровольці без виплат, журналісти без відповіді, а правда — десь на погодженні зверху.

Окрема історія — фортифікації. Навесні 2024 року Артюх заявляв, що «гроші є, техніка є», а до завершення робіт залишалося кілька тижнів. Минув рік — і DeepState публічно заявив про проблеми з укріпленнями, відсутність належних протитанкових ровів на окремих напрямках та невдале розташування частини позицій.

На фортифікації Сумщини лише з резервного фонду держбюджету спрямували понад 2,2 млрд грн. У 2025 році поліція відкрила кримінальне провадження за заявою щодо можливого привласнення бюджетних коштів під час будівництва укріплень кількома підрядними товариствами. Але для Сум це не бухгалтерія. Для прифронтового регіону це питання виживання.

І тут знову виринає головна проблема — ніхто ніби ні за що персонально не відповідає. Фортифікації мали добудувати за кілька тижнів, але через рік військові фактично змушені говорити про проблеми. МВА мала підсилити управління містом, але натомість стала ще однією закритою структурою. Добровольці чекали грошей, журналісти — коментарів, місто — безпеки. А чиновники чекали, коли все забудеться.

Саме тому «колективний Артюх» — це вже не лише прізвище. Це модель. Вона живе у кабінетах, на нарадах, у закритих погодженнях, у фразах «ми розберемося» і в дуже зручній тиші після трагедій.

І ця модель не закінчилася разом зі звільненням Артюха. Бо його команда, його управлінські підходи, його кадрові рішення та люди з тієї орбіти продовжують працювати. Хтось лишається на посадах, хтось переходить в інший кабінет, хтось змінює вивіску, але не стиль.

Проблема в тому, що для сумчан усе це має не абстрактну ціну. 35 загиблих 13 квітня не повернуться додому. 101 постраждалий після вибуху 24 березня не має стати забутим рядком старого зведення. А фраза «моєї ініціативи там не було» не може бути фінальною відповіддю посадовця, який керував прифронтовою областю.

Росія атакує Україну і несе відповідальність за вбивства українців. Але українська влада відповідає за те, що залежить від неї: організацію безпеки, контроль, координацію, чесну комунікацію і висновки після катастроф. Саме там і починається зона відповідальності, яку так зручно розмазати між кабінетами.

Артюха звільнили. Дрозденко звільнився з МВА і перейшов в іншу владну роль. Команда продовжує працювати. А суспільство досі не отримало повних відповідей щодо подій, які стали символами провалених рішень, непрозорості та управлінської тиші.

Тому головне питання звучить уже не лише до однієї людини. Воно до всієї моделі влади, яка після трагедій робить серйозне обличчя, проводить наради, чекає, поки новини зникнуть зі стрічок, і йде далі.

Колективний Артюх не зникає після указу про звільнення. Він зникає лише тоді, коли за безвідповідальність починають відповідати не пресрелізами, не переведеннями й не новими посадами, а реальною персональною відповідальністю.

Джерело: Sumy One – Сумські Новини